Я відчуваю, що в мені є тисячі слів, і десятки букв можуть вириватись з-під моїх пальців…

Але чомусь тиша…

Чомусь не думається ні картинками, ні реченнями, ні, хоча б, словосполученнями.

В голову лізе тільки образ синього потягу, котрий там засів ще з дитинства.

Цей потяг наче випливає з тунелю… Він вилітає з обліпленої плющами та гілками інших дерев цегляної стіни.

Я прекрасно чую, як у того потяга горланить димар чи то є труба. Немає значення, що то є…  Але то є страшно… А ще страшно оглядатись назад…

Я навіть боюсь писати зараз. Боюсь дивитися і бачити боковим зором щось лишнє. Особливо, коли одна в кімнаті...

Я хочу сонця. Бо ніч лякає… Але а вдень дратує світло … 

А ще цей потяг, він ніколи не зрушує в моїй уяві далі за половину вагону. Цікаво, чи колись дізнаюсь якого кольору в нього хвіст?

Кийов то є дуже дивне місце. Свіжого запаху старовини та потухлого урбанізації, на жаль, не вистачить щоб відчути його на смак, чи на несмак. Одним словом, щось там страшенно крутить голову. Таке враження, що, намагаючись віднайти загублену річ на антрисолі, просто падаєш з крісла... Страх, дурман, нерозуміння й неочікуваність, спокій, відчуття себе в власній тарілці...
Господи, а що ж буде далі?
Ех, як же тебе не любити, Києве мій???

Все життя мої найближчі родички та подруги дивились серіали, мильні опери чи теленовелли. Все життя вони плакали, хіхікали, інколи, просто, гиготали крізь сльози, спостерігаючи за чужими вигаданими історіями. Звичайно, воно ж є весело – вбивство якоїсь старої маразматичної і страшенно багатої тітки, чиясь вагітність (скоріш за все, то були біляві довгоного-стервозні коханки), як обов’язковий атрибут кожної сотої серії - випадкова смерть через якусь тільки-но винайдену хворобу, ну і, звичайно ж, кохання. Таке чисте, прозоре, з відключеними мізками почуття, яке існує тільки в міфах, легендах, книжках, і, напевно, в Мексиці чи Бразилії. Ну куди ж без нього? Хуан кохає Флоренсію, котра всією суттю боготворить Педро, а він одружений з Дульсе-Марією в котрої є коханець Федеріко, який являється їй троюрідним братом по лінії племінниці батька.

До 16 років я, навіть намагалась бути схожою на цих подруг та родичок, й шукала «гострих почуттів» у тих історіях. Прогулювала уроки в школі, щоб ще разок подивитись, як  Хорхе випадково доторкнеться до Луїси, і куди в той момент штрикне його мати бідну няню хлопця. Тоді рвалась до телефону (якщо ще не чувся його настирний дзвінок) і набирала номер кращої подруги (котрій теж не сиділось в школі) і дуже пристрасно обговорювала цю подію. От дурепою була. Правда, то я собі так зараз думаю, а як забалакаю коли стукне 45, і знову захочеться тих «гостреньких відчуттів» ще не відомо. Сьогодні радує тільки один момент, те, що того «кіча» не дивлюсь більше. Як сказала мати, починаю переходити на нову сходинку розвитку. Тільки чомусь не уточнила чи та сходинка вище чи нижче тієї де була застряла раніше. Але суть моїх поглядів на життя змінилась кардинально. Чомусь опісля всіх цих ідеальних історій та поглядів сповнених таких тривожно-тримтячих переживань стикнулась, з далеко не такими у житті.

Стикнулися ми з тими поглядами дуже боляче. І, певно, ті погляди мене добряче подряпали, адже у повних 17 років - головою, руками, ногами, серцем і так далі було винесено єдино-важливо-вірний вердикт – кохання не існує! А якщо існує то тільки в Мексиці, а я, як українська донька до нього не маю доступу, адже океан то ж є велика відстань!

На питання «що таке кохання», я вопила, як гурт «ВВ» - «два ходячих куска м’яса, котрі є метою полювання один одного». Мдя…

В моїх очах кохання бачилось, як щось вигадане й нав’язане. Його основною метою вважала полегшене керування масами, аналогічно релігії. Тобто, - свято віриться й підтримується, тільки влада над тобою лякає.

Але ж «гостренького» у житті то хочеться, тому почала шукати замінники сему почуттю. Оскільки я за природою натуральна білявка, то це пройшло не так просто й легко, але страшенно кумедно. Було, аля - «для чого вам мізки? Дольчче і Габбана їх вдало замінять». Думаю, ви зрозуміли про що я.

З от цим усім я жила до сьогодні. Не повірите, але, дійсно, от сьогодні був той день, коли я повірила в можливість існування сили кохання. Ні, воно не переплило до мене океан, крадучись з Латинської Америки. Воно просто підійшло до сходів на третьому поверсі в моєму корпусі університету й почало щось щебетати про 15 запитань з екології котрі виносились на модульну роботу. Не повірите. І це був не хлопець, а дівчина! Вона так світилась, в її очах було стільки щирості та щастя, що я перелякалась! Просто зрозуміла, що щось не те! Ой, а чи не причина в якомусь юнакові? Ну, не по очах те бачилось, а по хлопцю, котрий підійшов ззаду й обняв мою подругу. Але ж ті очі! Вони світились, як ні від чого іншого!

Потім був показ короткометражок з Юрієм Макаровим в місцевому кінотеатрі. Один фільм, котрий називався «клятва» зачепив. Діти років 13 псевдо-одружувались і вінчала їх псевдо-священник такого ж віку. Чи то так акторів підібрали добре, чи якогось диму запустили до залу, але я просльозилась, і на секунду повірила в силу такого маленького почуття, хай і неіснуючого, але потужного. Ггггг =)

На завершення дня, познайомилась з новими сусідами похилого віку. Вони тільки-но переїхали й можливості побалакати ще не було. Це подружня пара котра от вже 40 років разом і цим невимовно гордяться. Вони пригостили мене смачнючими пиріжками й розповідали щось довго про ботаніку та зоологію (в мене явно день природничих наук;)), перші 10 хвилин було справді цікаво, а потім вже відсиджувалось. З цієї розмови одна історія здалась надзвичайно красивою. Це історія про лебедів. Про їх вірність, про цю над дивовижну властивість пташиного характеру. Хоча глибоко в душі, я розумію, що це ще раз підтверджує, що «кохання» чи «любов» то є суто біологічно-хімічний процес. Але, коли він вже властивий і дорослим, і дітям, і людям похилого віку, і, навіть, птахам, то, мабуть, щось таке є. Ми шукаємо одну єдину людину, котра б нам підходила – за запахом, віком, кольором шкіри і т.д. і добре розуміємо, що цей пошук завжди складається з викреслювання тих чи інших людей з життя. Просто наше суспільство надто ідеалізувало, чи культувізувало це почуття. Радіо, телебачення, кінематограф – це речі зображають кохання, бажання бути з людиною, відкриватись їй, ділитись з своїми почуттями й переживаннями, дізнаватись кожного дня про неї щось нове й нове, як якусь крайність. На нас дивляться з усіх афіш ідеальні пари, котрі візуально разом виглядають ідеально! Або манчердайзери роздають рекламні буклетики де дівчатка описують спроби суїциду через відсутність уваги протилежної статі. Ми або вважаємо основою кохання духовну близькість, або матеріалістичну. Або співаємо «я люблю тебе… повтори ще раз мені це слово» або «любий мій екс – дякую за секс»…

це була дивна суміш адреналіну, ейфорії, духовності та фанатизму)))
такої простити та ненав*язливості, порядку та домашності давно не відчувала)))
все було на стільки рідне)))
гурти котрі виступали виходили на сцену(після того, як перезнайомились з усіма відвідувачами фесту) відчутно не напрягались, і від того було страшенно весело)))
"Мартові" з драмершою здивувавли якісним фольком, якшо враховувати, що про них ніхто нічого раніше не чув)))
Очеретяний Кіт, ввуууууххх, ще один Микола дав маху, сподобався страшенно, от тільки чи вмістяться в одному колективі "два Миколи"?.. 
Н-три, як же я їх люблю, надпозитивні люди))) 1.20 хв безперервного скакала, як скажена))) у них дужжжжеее красиві нові роботи)))
Стелсі, ням-ням)))то є дійно, "товариство з необмеженою безвідповідальністю", цілий день слухаю їх)))що стосується літературного павільйону, то чекала дещо іншого, тільки Венгринюк була підготовлена на всі сто)))

в кінці, коли виступили "Тіні Вогню", підпалили величезне опудало, і ворожили
я у ватру кинула  "квітошчик" разом з тим спалючи минуле(((
от так от)))

до речі, очеретяники, як люди надзвичайно прості, їх басист заснув прямісінько біля нас))) завтра фото поставлю)))

Ay ! mi piel, que no haría yo por tí  
por tenerte un segundo, alejados del mundo  
y cerquita de mí  
 
Ay ! mi piel, como el río Magdalena  
que se funde en la arena del mar,  
quiero fundirme yo en tí.  
 
Hay amores que se vuelven resistentes a los años,  
como el vino que mejora con los años,  
asi crece lo que siento yo por tí.  
 
Hay amores que se esperan al invierno y florecen  
y en las noches de otoño reverdecen  
tal como el amor que siento yo por ti.  
 
Ay ! mi piel, no te olvides del mar  
Que en las noches me ha visto llorar  
tantos recuerdos de tí  
 
Ay ! mi piel, no te olvides del día  
que se paró en tu vida,  
de la pobre vida que me tocó vivir  

ввесь час крутиться в голові(((

йой... такий період, що не побажаю нікому!!!)))
сьогодні, накінець, позабирала документи до практики... і знаєте, що? я зрозуміла чим займається економіст міжнародник... і от тут настав час розчарування... все, пора змінювати дислокацію! економістом мне не быть, точно!!! такими дурницями я страждати не буду, тим більше розмовляти на теми, аля, "скільки нових вакселів зіпсували" або "ой, треба "запєчатати" машину"... економіст  - має бути фанатиком, бо так сидіти цілий день в кабінеті здатні виключно такі...
кхм...
але то таке)))
вчора забрала посилку з Станіслава))) 
в обмін на "Реквієм..." мені переслали чудову фотокартку голубів на одній з Німецьких вулиць ( дуже захопливо), але це ніщо, у порівнянні з малюнком на полотні... 
картина у голубих та синіх тонах,  я б сказала, сюрреалістина))) людське обличчя, а, може не людське, скоріш обличчя стихії - вітру, в людському подобі... надкрасиво!!!!
от це эдине, що за декілька днів викликало усмішку!!!

в такі ночі найчастіше стаються найбільші зміни)))
якби була моя найкраща подруга тут, то вона нагадала б про нову фазу місяця, чи про магнітні бурі, але її нема... вона поїхала...
якби був мій найкращий друг, то він сказав би, що все. що не робиться. то до кращого, але його немає, він пішов геть...
якби тут був ще один юнак, він  поцілував мене в лоб, і відправив спати , перед цим дбайливо напоївши молочком, але він далеко, і не скоро буде близько...
і, врешті-решт, знайшовся б хтось, хто кинув би в асі смайлик *PARDON* і зробив би вигляд, що йому те важливо, але і його не буде...
я є, моє риже кошенятко, і сьомга...

обожнюю літо... 
обожнюю гарячий мате вілітку...
обожнюю гарячий мате влітку під звуки сопілки та фортепіано...
обожнюю гарячий мате влітку під звуки сопілки та фортепіано пізно ввечері...
обожнюю гарячий мате влітку під звуки сопілки та фортепіано пізно ввечері та у  центрі міста...

от почався період подорожей)))
цікаві дрібниці трапляються коли сідаєш в автівку та й їдеш до Львова, а як результат опиняєш, в Кутах, Косові, Станіславі, Калуші, Галичі, Стрию, і до пункту кінечного призначення так і  не попадаєш.)))
але це все дрібниці,  сьогодні туди виїзджаю остаточно))) буду ловить ураган)))

класні дні почались,  сьогодні відвідала виставу "Сто тисяч" Карпенка-Карого, бачила виставку картин та слухала вуличних сопілкарів, а на сам кінець (найсмачніше) ознайомилась з роботами Дани Якимчук, ням-ням, надсподобалось)))

все, спкійно можна дихати))) більше не потрібно думати про чергові консультації та іспити))
тепер зациклена тільки на відпочинку, отже, плани на літо: 
-іспанська! урочисто даю слово, вчити наполегливо і більше не закидувати ;)
-англійська, кхм, аналогічно))) майже)))
польська (а що треба ж щось робити протягом 2 місяців).
-флейта, гітара. навіть не обговорюється))) (в мене десь старі ноти мають вдома валятись, цікаво де?))))
-гарячий батик)))
-гончарство)))
ггггг, вступ)))

це глобально, а локально - виспатись)))

хочу такого собаку...

сьогоднішній день пройшов під девізом "Чернівці - місто моєї любові". ще ніколи в житті я не відчувала такої палкої пристрасті до вулиць та будівель)))
якось все нагадувало або про славне та вишукане минуле, або про ті зміни, котрі плануються до 600-ліття Чернівців... а почалось з того, що наткнулась на новий переклад Петра Рихла "Бабиного Яру" Євтушенка, звісно після цього полізла перечитувати Целана та Розу Ауслендер(вкотре отримала невимовне задоволення), потім Михайла Івасюка, звичайно, що  після згадалось  про Володимира Івасюка... і от з того моменту до кінця вечора слухаю його пісні. надчудовий настрій)))

питання дня: чому не можна їсти полуниці з згущеним молоком???
ніяк не розумію)))

ніколи не думала, що так щиросердечно та ніжно  зненавиджу дядька  Біла... Тіко від слова "Майкрософт" вже нууууддииицццььь!!!
так що брумбімбум))) я пішва грати на ГіТарцІ)))

вирішила відновити й відредагувати  ЖЖ... надзвичайно багацько планів, роздумів та ідей, буду ділитись з ними тут)))

перш за все,  завтра ми йдем купляти ті кольорові олівці для малої, це я про мега-премега події)))
а так, то хочу на ШнуРок))) 
і ще у нас визрів план, на економ фаці зробити вечорниці в укр. народному стилі)) подивимось, може вийде))) приурочимо до Купала))) 
прийдеться всі дні збирати інформацію про ігри та розваги в давнину, подивмось що з того вийде...

Я прокинулась із хмарами на носі.

Смоктала каремелі від дощу,

Зривала ніжно з хвиль іриси босі

Та мріяно кричала, що кричу...

До моря заходила дужу швидко,

Тримаючи в ногах крихкий пісок...

І поки ще на дворі було видко,

Зробила вільний сонця я ковток...

Каміння шрами залишало на долоні,

І сіль так ніжно омивала страх...

Червоний колір відбивається об скроні,

Ламаючи просохлий часом дах.